Ми не надто любимо розбиратися в етикетках, які навішуємо на відомих постатей, а передовсім особистостей.
Простіше, звісно, коли Шевченко - Кобзар, а Франко - Каменяр; простіше говорити, що в українській літературі не було чи нема чогось вартісного і читати далі світову.
І простіше полюбити все ж, тільки коли "припече" і настане ще одна революція.
Але можна розширювати кордони.
Хоча б для того, щоб вийти за межі шкільної освіти.
Так от, із рубрики "Франко незнаний":
Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я змерз. І випало з холодних пальців
Перо. І мозок стомлений відмовив
Вже послуху. В душі глибока павза.
Ні думка, ні чуття, ні біль — ніщо
В ній не ворушиться. Завмерло все,
Немов гнилий ставок в гущавині,
Якого темну воду не ворушить
Вітровий подих.
Але цить! Се що?
Чи втопленики з болотного дна
Встають і з хвиль вонючих простягають
Опухлії, зеленуваті руки?
І голос чути, зойк, ридання, стогін —
Не дійсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,
Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,
Яке болюче!..
"Тату! Тату! Тату!
Се ми, твої невродженії діти!
Се ми, твої невиспівані співи,
Передчасом утоплені в багнюці!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до світла нас! Поклич до сонця!
Там весело — нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так — хай тут не гниєм!"
Не вийдете на світло, небожата!
Не вивести вже вас мені до сонця!
Я сам оце лежу у темній ямі,
Я сам гнию тут, до землі прибитий,
А з диким реготом по моїй груді
Тупоче, б'є моя лихая доля!
І ще раз чути:
"Тату! Тату! Тату! Нам зимно тут!
Огрій нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повій весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграєм!
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощів на своїх крилах
Несемо, килимом пишнобарвним
Розстелемося під твоїми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!"
- Де ж я тепла візьму вам, небожата?
Уста мої заціпило морозом,
А серце в мене - вижерла гадюка.
1897
